Є поети, які говорять про великі події. А є ті, хто відкриває велич у малому. Ірина Жиленко — саме така.
У рубриці «Пам’ятні постаті українського слова» згадуємо поетесу-шістдесятницю Ірину Жиленко (28 квітня 1941 — 3 серпня 2013).
ШЛЯХ КРІЗЬ ВТРАТИ — ДО ПОЕЗІЇ Ірина (Іраїда) Жиленко народилася у Києві в 1941 році. Дитинство припало на війну: вона рано втратила батьків і зростала на Черкащині, у Звенигородці.
Перший вірш — у 8 років. Перша публікація — у 18.
ШІСТДЕСЯТНИЦТВО І КОЛО ОДНОДУМЦІВ У 1960-х Жиленко стає частиною покоління шістдесятників — людей, які відроджували українську культуру.
Вона була поруч із: Аллою Горською, Василем Стусом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком.
Але її шлях був особливим: вона не кричала — вона говорила тихо, але точно.
ЛЮБОВ, ЯКА СТАЛА ОПОРОЮ Її історія кохання з письменником Володимиром Дроздом — майже літературна:
Зустрілися — і вже через 3 дні подали заяву. Прожили разом понад 40 років.
Це було партнерство, яке витримало і тиск системи, і роки заборон.
ПОЕЗІЯ ЯК ІНША ФОРМА СПРОТИВУ У час, коли від поетів вимагали «писати про героїку», Жиленко писала про:
дім сад дитинство щоденні радощі
Її за це критикували. Але саме це зробило її унікальною.
Вона довела: краса і внутрішня свобода — теж форма опору
НАЙВАЖЛИВІШІ ТВОРИ «Соло на сольфі» (1965) — дебют, що викликав дискусії «Вечірка у старій винарні» — Шевченківська премія «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна» — вершина ліризму Дитячі твори — «Гном у буфеті», «Жар-птиця», «Підкова» «Homo feriens» — мемуари про епоху шістдесятників
«СВЯТКУВАННЯ БУДЕННОСТІ» — ЇЇ ГОЛОВНА ІДЕЯ Ірина Жиленко створила унікальну поетику:
звичайні речі — стають символами побут — перетворюється на мистецтво життя — це свято, навіть у складні часи
Як зазначено у матеріалах, вона фактично ввела концепцію «святкування буденності»
ПАМ’ЯТАЄМО Ірина Жиленко пішла з життя 3 серпня 2013 року. Але залишила нам більше, ніж тексти.
