Є поети, які говорять про великі події.
А є ті, хто відкриває велич у малому.
Ірина Жиленко — саме така.
У рубриці «Пам’ятні постаті українського слова» згадуємо поетесу-шістдесятницю
Ірину Жиленко (28 квітня 1941 — 3 серпня 2013).
ШЛЯХ КРІЗЬ ВТРАТИ — ДО ПОЕЗІЇ
Ірина (Іраїда) Жиленко народилася у Києві в 1941 році.
Дитинство припало на війну: вона рано втратила батьків і зростала на Черкащині, у Звенигородці.
Перший вірш — у 8 років.
Перша публікація — у 18.
ШІСТДЕСЯТНИЦТВО І КОЛО ОДНОДУМЦІВ
У 1960-х Жиленко стає частиною покоління шістдесятників — людей, які відроджували українську культуру.
Вона була поруч із:
Аллою Горською, Василем Стусом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком.
Але її шлях був особливим:
вона не кричала — вона говорила тихо, але точно.
ЛЮБОВ, ЯКА СТАЛА ОПОРОЮ
Її історія кохання з письменником Володимиром Дроздом — майже літературна:
Зустрілися — і вже через 3 дні подали заяву.
Прожили разом понад 40 років.
Це було партнерство, яке витримало і тиск системи, і роки заборон.
ПОЕЗІЯ ЯК ІНША ФОРМА СПРОТИВУ
У час, коли від поетів вимагали «писати про героїку»,
Жиленко писала про:
дім
сад
дитинство
щоденні радощі
Її за це критикували.
Але саме це зробило її унікальною.
Вона довела:
краса і внутрішня свобода — теж форма опору
НАЙВАЖЛИВІШІ ТВОРИ
«Соло на сольфі» (1965) — дебют, що викликав дискусії
«Вечірка у старій винарні» — Шевченківська премія
«Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна» — вершина ліризму
Дитячі твори — «Гном у буфеті», «Жар-птиця», «Підкова»
«Homo feriens» — мемуари про епоху шістдесятників
«СВЯТКУВАННЯ БУДЕННОСТІ» — ЇЇ ГОЛОВНА ІДЕЯ
Ірина Жиленко створила унікальну поетику:
звичайні речі — стають символами
побут — перетворюється на мистецтво
життя — це свято, навіть у складні часи
Як зазначено у матеріалах, вона фактично ввела концепцію
«святкування буденності»
ПАМ’ЯТАЄМО
Ірина Жиленко пішла з життя 3 серпня 2013 року.
Але залишила нам більше, ніж тексти.
«Я народилася з відчуттям, що життя — це свято…»
І, здається, вона переконала в цьому і нас.